Основний принцип
Японська фонетика дещо відрізняється від звичної нам індоєвропейської. Звуки формуються трохи не так як у нас (але все рівно схоже!) Наприклад, звуки групи さ-, (ざ-) формуються більш на альвеолі, ніж звуки нашої групи са-, за-, а тому звучать як щось середнє між са- і ша- - і якщо у випадку さ цей звук ближчий до «са», то у випадку し - це звук ближчий до «ші».
Ще один приклад складають звуки групи は-(ば-, ぱ-). На відміну від нашої групи звуків «х-» (г, к, х), ці японські звуки по місцю формування наближуються до наших губних ф- (б, п, ф). Тому звуки цієї групи звучать як щось середнє між ха- і фа-, і якщо у випадку は ближче до «ха», то у випадку ふ - ближче до «фу». (А нашій групі г-, к- по місцю формування відповідає група が-, か-).
Наступний важливий приклад маємо в групі ら-. Приголосна складова звуків цієї групи - щось середнє між нашими звуками «р» і «л». Це той недиференційований звук , який вимовляють діти, коли ще не можуть чітко промовити «р». Прийнято записувати цей звук як «р», але існують випадки, коли використовують «л» (наприклад, コラ - «кола», адже ясно, що це запозичене слово).
Маючи на увазі вищесказане, з промовою більшості японських слів складнощів не виникає. Однак велика кількість японських коренів складається зі звуків згаданої першою групи напівсвистячих-напівшиплячих さ-, し- (і похідних). Коли японці вперше записували свої звуки для європейців, вони користувались латиницею (що відображено в назві цієї системи транскрипції - ромаджі). Та в латині не поширений звук «ші», і нема комбінації літер, яка б його передавала. Тому вирішено було уніфікувати запис цієї групи звуків латиницею як sa, si, su, se, so (і похідні). Коли ж англійці ближче зіштовхнулися з необхідністю запису японських звуків, вони помітили, що в їхній мові є комбінація літер, яка передає ці «усереднені» японські звуки. Наприклад, в англійському слові she (вона) «і» після шиплячої прекрасно звучить. Тому вони адаптували ромаджі під свою мову, створивши т.зв. Хепбернову транслітерацію, в якій група さ-, し- … передається як sa, shi… (і похідні). Схожа ситуація виникла із записом японських звуків кирилицею. Оскільки найбільш поширеною кириличною мовою є російська і автором транслітерації є росіянин Поліванов, то не дивно, що ця т.зв. «кириджі» адаптована під російську фонетику. В російській мові тонкі голосні після шиплячих не звучать. Коли пишуть «ши», то кажуть «шы» (і в похідних так само). До того ж російська мова звикла до того, що слова звучать не так як написані, тобто носить більш формальний характер, і більш формальна і уніфікована в своїх підходах до іноземних мов. Тому більшість «середньозвуч» японської були знівельовані, й група さ-, し- … на латинський манер була записана як са-, сі- (і похідні сю-, сё- і т.д.)
Однак кириличні мови різні. Фонетика української мови радикально відрізняється від російської (можна сказати, багато в чому протилежна їй в межах кирилиці, порівн. з опозицією «німецька-англійська» в межах германських мов). Наприклад, в українській мові слова як написані, так і звучать, нема акання і німих голосних в ненаголошених складах, дзвінкі приголосні на стиках слів не оглушуються (окрім деяких діалектів), наявний звук «г» та багато іншого. Однією з таких відмінностей є той факт, що в українській мові тонкі голосні після шиплячих звучать. Наприклад в слові «жінка» чи «миші» «і» після шиплячих не огрубляється в «и», а залишається тонкою. І не треба писати додаткових інструкцій читачу, щоб пояснити йому як звучать склади «шю» чи «шьо». З цих міркувань природно записувати японські звуки так як вони звучать. Тому в групі さ-, し- варто транслітерувати звуки як са-, ші- (і в похідних). Отже, керуючись основним принципом - записувати звуки так, як вони звучать, якщо цільова мова дозволяє це, маємо таку таблицю транслітерації (читаємо як манґу, справа наліво зверху вниз!).
Одинарні звуки
ん н (н') |
わ ва |
ら ра (ла) |
や я |
ま ма |
ぱ па |
ば ба |
は ха (ва) |
な на |
だ да |
た та |
ざ дза (за) |
さ са |
が ґа |
か ка |
あ а |
| |
|
り рі (лі) |
|
み мі |
ぴ пі |
び бі |
ひ хі |
に ні |
ぢ джі (дчі) |
ち чі |
じ джі (жі) |
し ші |
ぎ ґі |
き кі |
い і |
| |
|
る ру (лу) |
ゆ ю |
む му |
ぷ пу |
ぶ бу |
ふ фу |
ぬ ну |
づ дзу |
つ цу |
ず дзу (зу) |
す су |
ぐ ґу |
く ку |
う у |
| |
|
れ ре (ле) |
|
め ме |
ぺ пе |
べ бе |
へ хе (е) |
ね не |
で де |
て те |
ぜ дзе (зе) |
せ се |
げ ґе |
け ке |
え е |
| |
を о (во) |
ろ ро (ло) |
よ йо (ьо) |
も мо |
ぽ по |
ぼ бо |
ほ хо |
の но |
ど до |
と то |
ぞ дзо (зо) |
そ со |
ご ґо |
こ ко |
お о |
Подвійні звуки
りゃ ря (ля) |
みゃ мя |
ぴゃ пя |
びゃ бя |
ひゃ хя |
にゃ ня |
ぢゃ джя (дчя) |
ちゃ чя |
じゃ джя |
しゃ шя |
ぎゃ ґя |
きゃ кя |
りゅ рю (лю) |
みゅ мю |
ぴゅ пю |
びゅ бю |
ひゅ хю |
にゅ ню |
ぢゅ джю (дчю) |
ちゅ чю |
じゅ джю |
しゅ шю |
ぎゅ ґю |
きゅ кю |
りょ рьо (льо) |
みょ мьо |
ぴょ пьо |
びょ бьо |
ひょ хьо |
にょ ньо |
ぢょ джьо (дчьо) |
ちょ чьо |
じょ джьо |
しょ шьо |
ぎょ ґьо |
きょ кьо |
В дужках вказано можливі допустимі варіанти написання, якщо перекладач вирішить поступитися фонетикою заради візуальної привабливості написання (що буває інколи дуже бажано).
Слід відзначити, що ця японо-українська транслітерація майже в усьому повторює Хепбернову транслітерацію (і це не дивно, адже оновлена Хепбернова транслітерація – найкраща японо-англійська транслітерація, якою зроблено більшість перекладів з японської, і якою користується більшість світу). Однак є й відмінності, оскільки українська мова ще краще за англійську придатна передавати японські звуки – це стосується, наприклад, звуків しゅ, しょ – шю-, шьо-, Хепбернові відповідники яких shu-, sho- не передають в повній мірі звучання «йо» після шиплячих (але це й не російські звуки шу- і шо-, маємо це на увазі!). І хай ці звуки майже невловимі і важковимовні, та чому не скористатись можливістю і не передати ці звуки все рівно?
Флуктуації
Думаю, допустимо використання деяких спрощень при записі японських звуків задля візуальної привабливості чи для уникнення складних довгот. Це означає, що допустимі деякі флуктуації в написанні українською одного й того самого японського слова (але все рівно воно має залишатися впізнаванним!). Наприклад, подвійні «оо», які в японській записуються おう- (з додаванням «у» після складу), а читаються «оо» все-таки краще передавати як в оригінальному написанні і в хепберновій транслітерації, з «у». Використання «у» для передачі подовженого «о» пов’язано з тим фактом, що в старояпонській мові це «у» і звучало! (я на власні вуха чув це в «Аякаші», вони там так і кажуть «соу десу ка»). Насправді це звук не зовсім «у», а більш як білоруський звук ў - «у коротке», як англійське «w», такий самий як в українській, коли ми кажемо «Ватсон». Тому формально треба писати «каідоумару» (назва ови). Але думаю допустимо написати і «каідоомару», і «кайдоомару». Слово лишається впізнаванним. Формальне написання краще з тих міркувань, що по ньому можна легко відтворити оригінальну кану і утворюється взаємно-однозначна відповідність між мовами.
Ще одна суттєва складність японської фонетики (яка взагалі-то нескладна!) – система наголосів. Японські наголоси носять не силовий характер (як у нас), а тональний (мелодійний). В японській є дві (грубо) висоти звуку, і кожний склад в слові має ту чи іншу висоту (в китайській мові, наприклад, таких висот, якщо не помиляюсь, п’ять!). Цей тональний малюнок передає мовні і смислові інтонації. Така річ як наш наголос в японській відсутня. Якщо вам здається, що ви чуєте наголос, то це ви чуєте певний різкий перепад висот. Однак, знов ж таки, під різними впливами, зараз це, з одного боку, досить сильно нівелюється, а з іншого – якщо ви казатимете японські слова, використовуючи силовий наголос – японці вас прекрасно зрозуміють (це не так для китайської!). Тому передача подвійних звуків в контексті тональних наголосів – суцільна область мовного чуття перекладача. Спочатку треба записати слово формально, а потім трохи подумати. Візьмемо, наприклад, слово 少女 (しょうじょ, «маленька жінка», дівчинка). Формально воно записується так «шьоуджьо». Однак тональний малюнок тут такий, що силовий наголос на першому складі досить точно його передає. Однієї сили нашого наголосу достатньо щоб «подвоїти» звучання о- в першому складі, тому достатньо записати «шьоджьо» (якщо читач, звісно, знатиме де ставити наголос). Та навіть використання двічі звуку «йо» не є необхідністю в цьому слові! Завдяки такому потужному фонетичному явищу як асиміляція або випередження (явище усереднення звучання голосних у суміжних складах) ми можемо заради візуальної привабливості опустити «ьо» в одному з складів: «шьоджо». З іншого боку, якщо ми записуємо слово 高交 (こうこう, «висока школа», школа вищого ступеня, старші класи), тобто формально «коукоу», то тут такого робити не можна, адже тональний малюнок в даному випадку не дозволяє за рахунок наголосу «скоротити» подвійності (тільки послухайте, як це слово промовляють японці). Тому допустима тільки флуктуація «коокоо». В усякому разі, покладайтесь в таких випадках на власний слух і мовне чуття.
І нарешті, треба мати на увазі, що існують деякі історичні винятки, історично усталені транскрипції, яких варто, мабуть, дотримуватись. Наприклад, 東京 "токіо" (правильно "тоукьоу", візуально привабливіше з урахуванням силового наголосу "токьоу" або "токьоо"), те саме з "кіото"; чи "джіу-джітсу" (хоч правильно було б джю-джіцу), або, що важливіше, "дзю-до" ("джю-доу", "джю-до"). "міцубісі", натомість, вже офіційно підправили в "міцубіші".
Посилання
Обговорювана тема носить суперечливий характер, бажаючі можуть більш ретельно дослідити питання і послідкувати за дискусією з цього приводу (та взяти в ній участь!) в таких гілках
- http://uanime.org.ua/forum/viewtopic.php?t=142
- http://uanime.org.ua/forum/viewtopic.php?t=143
- Вікіпедіа про ромаджі http://en.wikipedia.org/wiki/Romaji
- http://en.wikipedia.org/wiki/Japanese_phonology
- http://en.wikipedia.org/wiki/Ukrainian_phonology
- http://en.wikipedia.org/wiki/Cyrillization_of_Japanese
Зауваження
Все викладене вище не є офіційною українською транслітерацію (про яку мені нічого не відомо), і відбиває тільки мій підхід до прямої передачі японських звуків засобами української мови на засадах безпосередності (відсутності посередників) і здорового глузду. |
